12 січня 1951 року в сім’ї вчителя іноземних мов Жулинської середньої школи Бершадського району Вінницької області Цимбала Олексія Омеляновича народився син Віктор.

Дитячі та шкільні роки поета пройшли у рідному селі. В 1968 році закінчив десятирічку, і, після невдалої спроби вступити до Львівського університету, поїхав на Донбас, де здобув спеціальність електрослюсаря. Потім – служба в лавах армії (Чітинська обл.).

1978 року Віктор Цимбал вступив до Київського державного університету на факультет журналістики. В сумнозвісному 1972 році за покладання квітів до пам’ятника Кобзарю (22 травня) був звинувачений в «политической близорукости и пособничестве украинским буржуазным националистам»; виключений з комсомолу та університету.

З тих пір і до сьогодні триває навчання автора в трудових університетах. Працював на Київському редукторному, в райгазеті м. Хромтау Актюбинської області, на будовах близького і не дуже близького зарубіжжя, на нафтопромислах Тюмені. Довгий час був художником-оформлювачем на різних підприємствах м. Вінниці.

Сьогодні поет працює малярем рембуддільниці Вінницького комбінату хлібопродуктів № 2, що в смт Десна Вінницького району.

Віктор Олексійович одружений. Дружина, Людмила Григорівна, стверджує, що він є справжнім батьком трьох дочок та дідусем двох онуків. Писати почав зі шкільних років. Творчість для митця – то не життєва мета, то доповнення до відчуття повноти життя.

		***
Запали свічу в своїм вікні,
Щоб вона на цілий світ світила,
Щоб не зникла пам’ять у пітьмі
Про таємні гуртові могили.
Щоб згадати у вечірній млі
Міліони жертв голодомору,
Що кричать прокльони з-під землі
Більшовицьким виродкам-потворам.
Запали свічу в своїй душі,
Розкажи і дітям і онукам,
Як чужі й свої «товариші»
Прирікали на голодні муки.
	Як гребли останнє із комор,
Як живцем кидали до могили,
Щоби пам ‘ять про голодомор
В серці небайдужому ожила.
Запали свічу в своїм вікні,
Хай вона горить у кожнім серці,
Хай вона горить в тобі й мені
Осудом голодній чорній смерті.
Запаліть свічу в своїм вікні,
Пом’яніть, з думками наодинці,
Всіх загиблих у голодні дні.
Пом’яніть, якщо ви українці!
(24 жовтня 2007 року)


 
		***
Страшні часи і чорні сторінки
На Україні люди пережили.
За зібрані у полі колоски
Кого забили, а кого судили.
	Щурами активісти-хижаки
Облавами ходили з хати в хату…
Вивертали і горщики, й миски,
Бо був наказ: «До зернятка забрати…».
Тинялась по землі голодна смерть,
І люди божеволіли від горя.
А баржі з хлібом, виповнені вщерть,
Топили яничари в Білім морі.
Його не брали навіть задарма,
Назад з-за океану повертали.
Та людям не дали, бо їх нема…
Вони тихенько з голоду конали…
По селах – ні катів, а ні собак,
Птахи боялись в села залітати.
Здавалось – час від голоду закляк.
Й день до ночі годі переждати.
Мов прокотилась по селу чума….
Он мати немовля до серця тулить…
А в грудях молока давно нема,
І немовля уже й не плаче – квилить.
А старші просять: - Мамо, хлібця дай!
А в хаті пустка, де ж його дістати?
Забрали до зернини урожай – 
Порожня й скриня, ні на що міняти.
Нема нічого, й сили вже нема
Зав’ялу цицьку з пазухи дістала,
Вкусила синю бруньку і дала
Дитині, щоб хоч кровоньку поссала.
Не світиться в холодному вікні.
Ніхто вже з тиждень не виходив з хати.
Прийшли сусіди потім, і її
Повезли з дітьми. За село. Ховати…
(12 грудня 2006 року)